В останні дні навчального року школа перетворюється на справжній мурашник. Учні та вчителі носяться коридорами, намагаючись все встигнути до того, як урочисто продзвенить Останній дзвінок. Здаються підручники, вимиваються до блиску парти, йде прибирання у класах. Повітря гуде від сміху, шепоту та радісних планів на літо.
Клас 6-А отримав відповідальне завдання: навести лад у шкільних роздягальнях. Діти працювали дружно, збираючи забуті речі: тут старий пенал, там загублений ключ, а ось ціла пачка нових зошитів. І раптом серед гомону почувся плач. Не голосний, а тихий, зажурений: «фні-фні… фні-фні…»
Семикласники завмерли.
— Це пані директор! — прошепотів Матвійко. — Мабуть, жалкує, що викликала моїх батьків у школу.
— Ні, — заперечила Іванка. — Це Олеся з 1-Б! Вона завжди плаче, коли щось не так.
— А може, то привид шкільного підвалу? — моторошно прошепотів Марко.
Звук ішов із сусіднього приміщення — старої котельні, куди школярів зазвичай не пускали. Що там може бути? Директор туди не заходить, першокласниця Олеся — тим паче, а примара може налякати лише павуків.
Цікавість перемогла. Коли класна керівниця відвернулася, вони юрбою прокралися темним коридором і тихенько відчинили важкі двері котельні.
Усередині було тепло, пахло деревом та старою фарбою. А на стільці, схиливши голову на руки, сидів… пан Ярема, шкільний двірник. Він не стримував сліз, і широкі плечі тремтіли від тихого хлипання.
Побачивши на порозі цілу приголомшену юрбу, він не розсердився, а лише знизав плечима.
— Добридень, пане Яремо, — найперша знайшла слова Іванка. — Що з вами? Чому вам так сумно?
— Ех, діточки мої, — важко зітхнув чоловік. — Як же мені не сумувати? Ось-ось дзвінок задзвенить, і ви всі розбіжитеся. А школа спорожніє.
Діти перезирнулися. Для них літо було синонімом свободи: море, табір, бабусине село, прогулянки з друзями, книжки не за розкладом!
— А в мене, — продовжив пан Ярема, — немає куди йти. Не вмію я в теніс грати чи на велосипеді їздити. Родина далеко. Весь рік я працюю тут, чую ваші голоси, сміх, дзвінки… І це моє життя. А літом тут тихо. Настільки тихо, що серце ніби завмирає.
У класі повітря стало важким. Вони ніколи не думали, що для когось закінчення школи — це не радість, а самотність.
У цю мить у котельню увірвалася класна керівниця, пані Марія, і з легким докором розігнала клас. Але враження від розмови вже проростало в душі, неначе насіння.
Наступного дня, після урочистої лінійки, коли всі вже мчали додому з табелями в руках, група шестикласників знову зазирнула до котельні. Іванка тримала в руках перший літній букет польових квітів, а Матвійко — запрошення на обід зі своєю родиною.
— Пане Яремо, — почала Іванка, — ми тут поговорили. У нас є план на літо. Ми склали графік.
Вони пояснили: щоп’ятниці хтось із них обов’язково завітає до школи. Разом можна буде сходити на річку, пограти у шахи в парку (пан Ярема виявився чемпіоном), навіть допомогти з дрібним ремонтом у школі. І щоб він точно не заперечував, вони вручили йому розклад на весь червень.
Пан Ярема спершу застиг, витріщивши очі від подиву, а вже за мить вони знову наповнилися слізьми. Але це вже були зовсім інші сльози.
Так і пішло. Все літо стара школа не була самотньою. У ній весь час то гримів дитячий сміх, то чулися кроки у коридорах. А пан Ярема навчив дітей майструвати годівнички для птахів і розказував історію кожної цеглинки у шкільному подвір’ї.
Коли вереснем ранком задзвенів перший дзвінок, він зустрів його з усмішкою. Він знав, що школа — це не просто будівля. Це місце, де живуть не лише знання, а й справжня, щира радість. А ще — де народжуються дружба та турбота, які не мають канікул.
