Якщо ви увечері подивитися на небо, коли всі хмаринки вже пішли спати і не бродять небосхилом, то побачите море зірок, як наче на чорне полотно розсипали блискітки. Деякі з тих зірок сяють яскравіше, деякі – тьмяніше.
Якщо ви придивитеся краще, то побачите малесенький вогник, який стрибає з зорі на зорю. Цей маленький вогник – це фея нічного неба Уранішня Зоря. Вона приглядає за зорями та місяцем, а як приходить час – має розбудити Сонце, щоб воно піднімалося. Звідси і походження її імʼя: вона бажає доброго ранку Сонцю.
Для нас, людей, дуже важливо, щоб Уранішня Зоря будила Сонце кожного дня вчасно, адже так ми розуміємо, що починається новий день. Сонячні промені виганяють всіх соньків з їх ліжок. А що важливіше, Сонце дає нам не тільки світло, але й тепло.
Одного разу Уранішня Зоря блукала небом як завжди. Вона перестрибувала з одної зорі на іншу, і її срібне волосся сяяло на вітрові. Все ще була глибока ніч, тому Вранішня Зоря вирішила, що має безліч часу, щоб зайти трішки далі по небу. Вона запевнила себе, що повернеться вчасно, щоб розбудити Сонце.
Тож вона стрибнула і пішла на прогулянку по всьому небу. Вона зкотилася Чумацьким Шляхом, і розглядала Землю з усіх боків. Вона не думала про те, котра зараз година. Через якийсь час вона побачила внизу, на Землі, декілька квіток, які намагалися відкрити свої бутони, але в них не виходило. Пречудові соняхи на полі похилилися до землі, і не могли піднятися. Бджілки хотіли погудіти над квітами і запилити їх, та не могли знайти жодної, і натикалися одна на іншу, і тоді всі втомлені лягли на землю. І люди ще спали. Уранішня Зоря роздивлялася Землю, і ніяк не могла зрозуміти, що сталося.
І тоді серце її пішло в пʼяти. «Та я ж не розбудила сонце! Без сонця квіти не розпустяться, соняхи не піднімуть свої голови, і люди не прокинуться! Що ж я наробила!» у розпачі промовила Вранішня Зоря. Поки вона гуляла небом, то повністю загубилася в часі, і Сонце вже давно мало світити.
Вона чимдуж побігла небом. Зорі їй допомагали, штовхаючи її і прискорюючи біг. Коли Уранішня Зоря добігла до Сонця, миттєво почала його будити. Та воно глибоко спало: коли фея надто довго не будила Сонце, воно засинало ще глибше. Уранішня Зоря звала Сонце, трясла його, лоскотала його, але нічого не працювало. Фея починала поханікувати: без Сонця Земля вʼяла.
«Що ж я наробила, Боже мій», у розпачі закричала вона. Та потім фея зібралася, і пообіцяла собі не здаватися і виправити свою помилку. Тоді вона зібрала всі свої сили, і набрала повітря на всі легені, а тоді подула на Сонце з усієї сили. Її зірковий холодний подих залоскотав Сонце за ніс і воно прокинулося. Коли воно відкрило свої очі, то побачило виснажену Уранішню Зорю, яка лежала біля нього. Тоді Сонце подивилося за Землю і одразу ж зрозуміло, що воно вже мало би світити і гріти, і воно хутко піднялося на небо, осяявши всю Землю. Квіти почали розкриватися, соняхи підняли свої голови, бджоли почали запиляти, а люди – прокидатися.
Одразу після цього Сонце простягло свої промені до Уранішньої Зорі і перенесло до її ліжка. Тоді воно тихо прошепотіло їй на вухо: «Моя люба фея, будь ласка, будь обачна наступного разу і розбуди мене вчасно. Але це дуже добре, що ти виправила свою помилку, і не здавалася». З того часу, Уранішня зоря ніколи не забуває будити Сонце. Але вона також розуміє, що кожен може допустити помилку. Дуже важливо не здаватися і виправити її.
